Нікчемність угод

Yakubenko

Про право податкової визнавати угоди нікчемними та як довести правомірність укладених угод у суді. Останні декілька років державні податкові органи України в актах перевірок платників податків самостійно визнають нікчемними угоди, укладені цими платниками податків, і не визнають правомірність віднесення грошових сум за такими угодами до валових витрат підприємства та податкового кредиту. Державна податкова адміністрація України у своєму листі від 22.09.2008 р. № 9071/6/16-1116 надала роз’яснення щодо положень Примірного порядку взаємодії органів державної податкової служби при опрацюванні розшифровок податкових зобов’язань та податкового кредиту з податку на додану вартість у розрізі контрагентів, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації від 18.04.2008 р. № 266, про визнання угод нікчемними. Ці роз’яснення зводяться до того, що податкові органи під час перевірки можуть самостійно визнавати договори, що суперечать інтересам держави і суспільства, нікчемними, тобто недійсними в силу закону.

Міністерство юстиції України розглянуло зазначений лист ДПАУ та підтримало її позицію, що відображено в листі «Про порядок визнання правочинів недійсними» від 30.10.2008 р. № 1022-0-1-08-19.

Колізія норм ЦКУ та ГКУ

Сьогодні дуже гостро стоїть питання про те, чи мають державні податкові органи України достатні правові підстави для визнання правочинів, вчинених суб’єктами підприємницької діяльності, нікчемними. Щодо цього існує багато праць різних авторів, у яких висловлені різні погляди на цю проблему, а також є досить суперечлива судова практика як Верховного Суду України, так і вищих спеціалізованих судів – Вищого адміністративного суду України та Вищого господарського суду України.

Більшість авторів вважають, що до повноважень податкових органів не належить визнання угод, укладених платниками податків, нікчемними. Вони обґрунтовують це тим, що в чинному законодавстві України існує певна колізія між нормами Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, яка не дозволяє дати вичерпну відповідь на це питання та викликає великі сумніви щодо законності такої позиції податкових органів. Зазначена колізія полягає в такому.

Стаття 228 ЦКУ містить положення про нікчемні правочини, що є недійсними в силу закону, оскільки порушують публічний порядок.

Своєю чергою ст. 207 ГКУ передбачає можливість визнання недійсними господарських зобов’язань у судовому порядку, а саме коли господарські зобов’язання вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Статтею 208 ГКУ встановлено правила застосування спеціальних наслідків недійсності – конфіскаційних санкцій – до сторін господарських зобов’язань, визнаних недійсними з підстав вчинення їх з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Очевидною є невідповідність наведених норм права. Але, незважаючи на це, податкові органи посилаються на них у своїх актах перевірки як на правову підставу нікчемності господарських угод платників податків.

Крім того, п. 11 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» передбачено право органів державної податкової служби на подання до судів позовів до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами. Багато авторів вважають, що визнання за податковими органами права визнавати правочини нікчемними обмежує їхнє законне право на звернення до суду з позовами про визнання угод недійсними.

Аналіз практики ВСУ дозволяє зрозуміти його позицію з цього питання. Так, позовні вимоги, пред’явлені органами державної податкової служби на підставі ст. 207 ГКУ, про визнання недійсними договорів, укладених після 1 січня 2004 р., судовому розгляду не підлягають, а провадження у справі належить закривати на підставі ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки відповідно до ст. 228 ЦКУ визнання нікчемного правочину недійсним у суді не вимагається. Тобто, по суті, ВСУ також визнав право податкових органів на визнання угод нікчемними.

Автори вважають, що, враховуючи суперечливі положення кодексів, а також встановлене законом право податкових органів на звернення до суду з позовами саме із цих питань, податкові органи все ж таки не мають самостійно визнавати угоди нікчемними, бо чіткої позиції щодо цього питання в національному законодавстві України досі не має.

Судова практика

Незважаючи на озвучену думку багатьох авторів, судова практика, як ми бачимо, дотримується протилежного. Так, аналіз деяких рішень ВАСУ свідчить про те, що Суд визнає за податковими органами право самостійно визнавати правочини нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Зокрема, це стає зрозумілим з оглядового листа ВАСУ від 06.07.2009 р. № 982/13/13-09.

ВГСУ в інформаційному листі «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 07.04.2008 р. № 01-8/211, у розділі щодо застосування положень ГКУ про недійсність господарських зобов’язань з огляду на положення ЦКУ про недійсність правочинів, також загалом підтримує позицію ДПАУ.

Оскільки останнім часом судові рішення виносяться аж ніяк не на користь платників податку, підприємствам під час здійснення господарської діяльності та захисту від безпідставних висновків податкових органів щодо нікчемності укладених ними правочинів необхідно знати, як саме довести, що вчинені ними правочини насправді є такими, що відповідають усім вимогам чинного законодавства України.

Корисні поради

Щоб у платника податку не виникало проблем при проведенні перевірок податковими органами, а в останніх не було підстав для визнання тієї чи іншої угоди нікчемною, підприємство повинно мати документи, які підтверджували б реальність наслідків відповідної угоди, оскільки сам по собі факт сплати коштів за договором не є безумовним свідченням того, що поставка товару (робіт, послуг) дійсно мала місце і що обидві сторони договору належним чином виконали свої зобов’язання за відповідним договором.

Доказування правомірності формування платниками податку валових витрат підприємства та податкового кредиту потребує встановлення всіх фактичних обставин, що підтверджують реальне здійснення конкретної господарської операції.

Такими доказами, зокрема, можуть бути:

-документи, що підтверджують саму можливість здійснення платником податку відповідної операцій з урахуванням часу та місця знаходження

-майна або обсягу матеріальних ресурсів, які необхідні для виробництва відповідних товарів (виконання робіт, надання послуг), тобто

-документи, що підтверджують право власності на відповідне майно підприємства, устаткування, сировину тощо;

-документи, що підтверджують наявність у платника податку необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької

-діяльності, тобто наявність управлінського персоналу, технічного персоналу, основних коштів виробництва, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів тощо;

-документи, що підтверджують факт поставки відповідного товару (виконання роботи, надання послуги). Такими документами насамперед можуть бути акти приймання-передачі товару (роботи, послуги), накладні тощо;

-документи, які підтверджують здійснення оплати за договором. Це платіжні доручення, виписки з банківських рахунків підприємства тощо;

-документи, що підтверджують здійснення перевезення товарів, такі як товарно-транспортні накладні.

Задля власної безпеки необхідно уважно перевіряти своїх контрагентів на наявність у них свідоцтва платника ПДВ.

У разі визнання угоди нікчемною податковими органами суб’єкти підприємницької діяльності мають доводити свою правову позицію стосовно правомірності укладених ними договорів, надаючи для підтвердження всі необхідні та наявні в них документи щодо реальності тієї чи іншої угоди.

Взагалі, як ми бачимо, ці питання в українському законодавстві врегульовані недостатньо і, як наслідок, спричиняють значні непорозуміння при їх вирішенні на практиці. Для ефективнішого захисту та перемоги в такому протистоянні з податковими органами платникам податків необхідна правова допомога кваліфікованих юристів, які мають відповідну практику в цій сфері.

Юлія Якубенко

Правовий тиждень №42-43, 27 жовтня 2010 р.