Право на безоплатну освіту – міф чи реальність? / Юрій Вишневецький, „ЮРИДИЧНИЙ РАДНИК” № 6 (8) грудень 2005 рік

Незважаючи на значний обсяг роботи по вдосконаленню вітчизняного законодавства, проведеної за часи незалежності нашої держави, воно ще потребує істотного доопрацювання для усунення протиріч i невідповідностей у нормативно-правових актах. На сьогоднішній день існує багато норм, які не відповідають Конституції та міжнародним нормативно-правовим актам. Зокрема, це норми, що передбачають обов’язок осіб, які навчалися за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів, відпрацювати не менше 3-х років за призначенням, а в разі відмови, відшкодувати вартість навчання.

Ці норми застосовуються судами при здійсненні правосуддя, а також іншими учасниками правовідносин, що виникають, зокрема, у сфері освіти. При цьому часто відбувається повне ігнорування основних конституційних прав та свобод громадян в контексті захисту «інтересів держави».

Зокрема, обов’язок осіб відпрацювати після закінчення навчання або ж відшкодувати вартість такого навчання передбачено п. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» № 1060-ХП від 23.05.1991 р. (далі - Закон)¹, ч. 1 п. 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» № 77/96 від 23.01.1996 р. (далі - Указ)², окремими положеннями п. 6, ч. 1 п. 8, п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» № 992 від 22.08.1996 року (далі – Постанова)³.

Так, у п. 2 ст. 52 Закону зазначено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу i зобов’язані відпрацювати за направленням i в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 п. 2 Указу передбачено, що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов’язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.

Пунктом 6, ч. 1 п. 8, п. 14 Постанови встановлено, що відповідно до угоди випускник зобов’язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років, а вищий навчальний заклад забезпечити відповідні якість та рівень підготовки фахівця з вищою освітою; випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років; у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов’язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Вважаю, що встановленням вищевказаними нормативно-правовими актами для випускників навчальних закладів обов’язку відпрацювати після закінчення навчання три роки, а в разі невідпрацювання відшкодувати вартість навчання, грубо порушуються конституційні права громадян на безоплатну вищу освіту, працю, свободу пересування та вільний вибір місця проживання.

Так, ч. 3 та ч. 4 ст. 53 Конституції України гарантує кожному громадянину право безоплатно здобути вищу освіту в державних i комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Ст. 4 Закону України «Про вищу освіту» № 2984-ІІІ від 17.01.2002 року встановлено: «громадяни України мають право безоплатно здобувати вишу освіту в державних i комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки i спеціальності».

Слід відзначити, що у своєму Рішенні від 04.03.2004 р. № 5-рп/2004 (справа про доступність i безоплатність освіти) Конституційний суд України надав офіційне тлумачення терміну «безоплатність освіти», а саме: безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних i комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу i в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена ч. 3 ст. 53 Конституції України. Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних i комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 3 ст. 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення).

Тобто, Конституційний суд України як єдиний офіційний орган конституційної юрисдикції чітко визначив, що Конституцією України гарантовано отримання в рамках державного замовлення вищої освіти на безоплатній основі незалежно від місця подальшої роботи громадянина – отримувача освітніх послуг.

Передбачений вищезазначеними нормативними актами обов’язок відпрацювання або грошового відшкодування, як компенсації за надану державою освіту, крім того, порушує конституційне право громадян на працю.

Так, ст. 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ч. 1 статті). Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі роду трудової діяльності (ч.2 статті). Використання примусової праці забороняється (ч. 3 статті).

Відповідно до ч. 1 ст. 64 Конституції України, «конституційні права i свободи людини i громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».

Випадки, коли праця не вважається примусовою, передбачені ч. 3 ст. 43 Конституції України. Це зокрема: військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний i про надзвичайний стан. Обов’язок відпрацювати після закінчення навчання у цей перелік не входить.

Виконуючи ж умови договору, укладеного з навчальним закладом, людина не може повністю реалізувати своє право на працю, вільно обрати рід трудової діяльності. Вона зобов’язана їхати за призначенням i виконувати роботу, яку їй нав’язує держава. Відмовившись від підписання договору, вона позбавляється можливості отримати освіту.

Таким чином, можна говорити про те, що договір, який укладається з навчальним закладом на виконання зазначених вище підзаконних нормативно-правових актів та який зобов’язує спеціаліста після закінчення навчання відпрацювати три роки, є угодою, яка направлена на обмеження правоздатності особи.
Слід також відзначити, що Україна, ратифікувавши Постановою Верховної Ради України від 05.10.2000 р. Конвенцію про скасування примусової праці від 25.06.1957 р., взяла на себе зобов'язання скасувати примусову працю у будь-яких формах.

Однією з форм примусової праці, згідно з п. b ст. 1 цієї Конвенції, є використання робочої сили для потреб економічного розвитку.

Відповідно ж до п. 3 Постанови, формування державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою здійснюється згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 29.02.1996 р. № 266 «Про Порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб i контролю за їх виконанням».

Термін «державні потреби» визначено в Законі України «Про поставки продукцій для державних потреб» від 22.12.1995 р. № 493/95 як потреби України в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем.

Виходячи зі змісту вищевказаних нормативних актів, можна зробити висновок, що підготовка молодих спеціалістів та наступне використання їх праці шляхом направлення на роботу за призначенням здійснюється виключно для потреб економічного розвитку, а отже є однією з форм примусової праці, передбачених Конвенцією.

У п. 2 ст. 4 Конвенції про захист прав i основних свобод людини від 04.11.1950 р., ратифікованої Верховною Радою України 17.07.1997 р., зазначено, що «жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов’язкової праці».

Отже, можна говорити про те, що зафіксований у Постанові та ст. 52 Закону обов’язок випускника відпрацювати не менше 3-х років за місцем призначення фактично є закріпленням державою у нормативно-правових актах примусової (обов’язкової) праці у формі мобілізації та використання робочої сили для потреб економічного розвитку держави, та направлено на обмеження правоздатності особи, що суперечить нормам міжнародних конвенцій, ратифікованих Україною, Конституції України та законам України.

Слід також відзначити, що встановлений окремими нормами законодавства України обов’язок для випускників навчальних закладів відпрацювати після закінчення навчання три роки, порушує також конституційне право громадян на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, гарантоване ч. 1 ст. 33 Конституції України.

Зазначене право також закріплено п. 1 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав i основних свобод людини від 04.11.1950 р., ратифікованого Верховною Радою України 17.07.1997 р., який гарантує деякі права i свободи, не передбачені Конвенцією i Першим Протоколом до неї, де, зокрема, встановлено, що кожна людина, яка законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування i свободу вибору місця проживання. Відповідно до п. 3 вказаного Протоколу, здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням.

У той же час, українські суди, керуючись зазначеними вище нормативно-правовими актами, окремі норми яких суперечать міжнародним нормативно-правовим актам та Конституції України, задовольняють позови про стягнення суми витрат на навчання з осіб, які не відпрацювали 3 роки за направленням, тим самим порушуючи конституційні права громадян.

Закономірно постає питання про порядок визначення розміру відшкодування вартості навчання у разі невідпрацювання випускником протягом трьох років за направленням.

Постановою передбачено, що відшкодування вартості навчання відбувається в установленому порядку.  П. 4 преамбули Постанови дана вказівка Міністерству фінансів разом з Міністерством освіти, Міністерством економіки, Міністерством юстиції та Національним банком до 1 січня 1997 р. розробити i затвердити Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування. Але до цього часу такого Порядку розроблено не було. Тобто відсутня правова підстава (механізм) такого розрахунку. Як правило, сума таких витрат на навчання підтверджується в судах виданою навчальним закладом довідкою-рахунком, а також кошторисом витрат. На мою думку, зазначені документи не можуть прийматися до уваги судами та визнаватися належними доказами підтвердження вартості навчання, оскільки ці документи не є первинними та в них не враховано фактичні витрати на кожного окремого студента.

Таким чином, зазначені вище положення нормативно-правових актів обмежують права громадян на безоплатну вищу освіту, працю, свободу пересування та вільний вибір проживання i, з огляду на це, видаються такими, що потребують приведення у відповідність до норм Конституції України.

Необхідно відзначити, що нещодавно Верховною Радою України був прийнятий Закон № 2898-IV від 22.09.2005 року, яким серед іншого вносилися зміни до Закону України «Про вищу освіту», що стосувалися обов’язку випускника вищого навчального закладу, який навчався за кошти державного бюджету, у разі відмови відпрацювати три роки за направленням, відшкодувати витрати за навчання. Розробники вказаного законопроекту фактично відтворили норму, що міститься в Законі України «Про освіту». Однак, Президент України цей законопроект не підписав та вніс пропозиції, зокрема, щодо виключення із проекту закону норми, що встановлює обов’язок випускника відпрацювати три роки за направленням або ж відшкодувати витрати за навчання, мотивуючи це тим, що зазначеним положенням проекту закону порушується конституційні права громадян на безоплатну освіту та працю.

Залишається сподіватися, що передбачений ст. 8 Конституції України принцип прямот дії конституційних норм все ж таки знайде свої втілення на практиці, i ці норми перестануть сприйматися як далека від життя декларація, а людина, її права та свободи почнуть нарешті визначати зміст i спрямованість діяльності держави, як це закріплено в ст. 3 Конституції України.
__________________________________________________________________________
1 Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. – № 34. - ст.451.
2 Урядовий кур’єр, 1996,01. - 25.01.96. – № 15-16
3 Урядовий кур’єр, 1996, 10. -10.10.96. – № 191-192

Юрій Вишневецький, „ЮРИДИЧНИЙ РАДНИК” № 6 (8) грудень 2005 рік, с. 57-59