+38(057) 701-54-02, 752-60-93

Судова практика на «сторожі інтересів» недобросовісного боржника

vishnevetskiy

Судова практика, що складається останнім часом при розгляді справ про банкрутство, змушує замислитися над тим, чи вірно втілюється в практичну правову площину воля законодавця.

Дійсно, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХII (далі — Закон), що безпосередньо регулює провадження у справах про банкрутство, не є досконалим, однак він є нормативно-правовим актом, обов’язковим до виконання всіма учасниками правовідносин у даній категорії справ. Але, як свідчить практика, з боку деяких суддів має місце ігнорування фундаментальних принципів права при тлумаченні та застосуванні норм Закону та фактичне потурання неправомірним діям боржників, щодо яких порушено справу про банкрутство.

Так, суди нерідко припиняють провадження у справі про банкрутство у випадку часткового погашення боржником безспірних вимог кредитора після порушення справи про банкрутство до дати підготовчого засідання. При цьому таке погашення боргу боржником здійснюється не для задоволення вимог ініціюючого кредитора, а має на меті уникнути подальшого провадження у справі.

Маю зазначити, що звернення кредитора до суду з заявою про порушення справи про банкрутство боржника є наслідком тривалого невиконання ним своїх зобов’язань та фактично останньою можливістю для кредитора отримати задоволення своїх законних вимог.

Припиняючи провадження у справі, у випадку часткового погашення боргу боржником, суди, зазвичай, керуються п. 1 (спір не підлягає вирішенню в господарських судах України) чи п. 1-1 (відсутній предмет спору) ст. 80 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) та мотивують тим, що на момент проведення підготовчого засідання сума грошового зобов’язання боржника перед ініціюючим кредитором склала менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати у зв’язку з частковим погашенням боржником суми боргу перед кредитором після порушення справи про банкрутство, а тому має місце відсутність неплатоспроможності боржника.

На мій погляд, така позиція деяких суддів ґрунтується на розширеному та довільному тлумаченні норм Закону.
Так, у ст. 1 Закону, якою дано визначення термінів, що вживаються у ньому, неплатоспроможність визначається як «неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, … не інакше як через відновлення платоспроможності».

Така ознака неплатоспроможності боржника як наявність грошового зобов’язання перед кредитором в розмірі не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати має юридичне значення лише на стадії порушення справи про банкрутство, оскільки є підставою саме для порушення справи про банкрутство.

Це, зокрема, закріплено в п. 3 ст. 6 Закону, яка має назву «Підвідомчість, підсудність, право та підстава порушення справи про банкрутство» i відповідно до якої: «справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку».

Тобто Законом чітко визначено, що грошове зобов’язання боржника в сумі не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати повинно мати місце саме на момент подачі заяви про порушення справи про банкрутство, оскільки ця сума в подальшій процедурі банкрутства в будь-якому разі має зменшуватись. Під час провадження у справі кредитор отримує задоволення своїх вимог до боржника, в тому числі i шляхом погашення цього боргу за рахунок наявних грошових коштів боржника, або коштів, отриманих від продажу його майна, чи від інвесторів у відповідних процедурах банкрутства (розпорядження майном, санація, ліквідаційна процедура).

У випадку ж відсутності ознак неплатоспроможності боржника, суд, згідно з п. 2 ст. 8 Закону, відмовляє у прийнятті заяви.

Необхідно зазначити, що після порушення провадження у справі про банкрутство починає діяти спеціальний режим задоволення вимог кредиторів боржника.

Так, п. 1 ст. 11 Закону передбачено, що суддя, прийнявши до розгляду заяву про порушення справи про банкрутство, виносить i направляє сторонам ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, в якій вказується, зокрема, про введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Ст. 1 Закону визначено поняття «мораторію на задоволення вимог кредиторів», як зупинення виконання боржником грошових зобов’язань, термін виконання яких настав до дня введення мораторію. Дія мораторію не поширюється лише на вимоги кредиторів, передбачені п. 6 ст. 12 Закону та вимоги поточних кредиторів.

Отже, як самим Законом, так i відповідною ухвалою суду імперативно встановлюється, що з моменту винесення ухвали про порушення справи про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог усіх кредиторів за грошовими вимогами, термін яких настав до дня введення мораторію, при цьому не зроблено ніякої диференціації в залежності від категорії кредитора (конкурсний чи ініціюючий). А тому посилання судів у своїх рішеннях на можливість задоволення вимог ініціюючого кредитора до підготовчого засідання є необґрунтованим  та суперечить нормам Закону.

Фактично, отримані таким чином кредитором кошти від боржника за своєю правовою природою мають спільні риси з інститутом цивільного права безпідставно набутого майна та підлягають поверненню боржникові, оскільки в даному випадку порушується принцип пропорційного задоволення вимог кредиторів в порядку черговості, визначеної Законом.

Також, хочу звернути увагу на кримінальний аспект питання погашення боргу боржником в період дії мораторію. Оскільки фактично в діях службових осіб боржника, спрямованих на часткове погашення суми боргу перед ініціюючим кредитором в період дії мораторію та лише в сумі, що фактично зменшує суму безспірних вимог до розміру трохи менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, має місце умисел на припинення провадження по справі з метою ухилення від виконання своїх зобов’язань в повному обсязі перед ініціюючим кредитором та потенційними конкурсними кредиторами при наявності всіх ознак неплатоспроможності вже протягом тривалого часу господарської діяльності боржника. Тобто, в зазначеному випадку, в діях службових осіб боржника будуть мати місце ознаки складу злочинів, передбачених статтями 364 (зловживання владою або службовим становищем), 382 (невиконання судового рішення) Кримінального кодексу України.

Але, слід відзначити, що суди взагалі не реагують на такі випадки кримінально-караних діянь та не виконують покладеного на них законом обов’язку відповідним чином інформувати про це правоохоронні органи, зокрема, прокуратуру, до підслідності якої належить розслідування зазначеної категорії справ.

Не можу погодитись з позицією деяких суддів, які, приймаючи в розглянутій нами ситуації ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство, зазначають, що основною метою підготовчого засідання є встановлення ознак неплатоспроможності боржника.

Так, п. 4 ст. 11 Закону передбачено перелік дій, що здійснюються суддею у підготовчому засіданні, а саме: оцінюються подані документи, заслуховуються пояснення сторін, розглядається обґрунтованість заперечень боржника.

Таким чином, в Законі відсутнє жодне посилання на те, що у підготовчому засіданні суд з’ясовує ознаки неплатоспроможності. До того ж, як вже було зазначено вище, суд зобов’язаний встановити неплатоспроможність боржника ще при прийнятті заяви кредитора про порушення справи про банкрутство.

Не можна визнати обґрунтованою i практику застосування деякими судами до правовідносин, що виникають у зв’язку з порушенням справи про банкрутство положень ГПК України щодо підстав припинення провадження у справі про банкрутство. Оскільки в п. 11 ст. 11 Закону, яким врегульовано питання щодо процесуальних наслідків підготовчого засідання, встановлено, що суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство за наявності підстав, передбачених статтею 40 цього Закону.

Ст. 40 Закону визначено вичерпний перелік підстав припинення провадження у справі про банкрутство. До того ж, цей Закон є спеціальним i його норми мають пріоритет перед нормами інших законодавчих актів, за виключенням випадків, передбачених цим же Законом.

Положення ж п. 1 ст. 5 Закону щодо регулювання провадження у справі про банкрутство нормами ГПК України стосується лише тих випадків, коли нормами самого Закону не врегульовано певні процесуальні моменти провадження у справах про банкрутство та зроблено відповідні відсилки (банкетні норми). Наприклад, п. 2 ст. 40 Закону передбачено можливість оскарження ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, але не визначено строки та порядок такого оскарження.

Крім того, позиція суддів, що допускають припинення провадження у справі на підставі п. 1 ст. 80 ГПК України з огляду на відсутність, за їх думкою, ознак неплатоспроможності боржника, з процесуальної точки зору також є необґрунтованою, оскільки апріорі кредитор, що звертається до суду з заявою про порушення справи про банкрутство дотримується всіх вимог ГПК України та Закону щодо підвідомчості (ст. 12 ГПК України, ст. 6 Закону), підсудності (ст. 13 ГПК України, ст. 6 Закону), територіальної підсудності (ст.15 ГПК України), складу учасників процесу (статті 1, 21 ГПК України, ст.6 Закону), підстав порушення справи про банкрутство (ст. 6 Закону).

Окремо слід відзначити позицію Верховного суду України при розгляді в касаційному порядку справ, провадження за якими припинялось господарськими судами внаслідок часткового погашення боргу перед ініціюючим кредитором. Так, при розгляді справи № 20-8/035 про банкрутство ЗАТ «П», де склалася правова ситуація, аналогічна описаній вище, а саме: відбулося часткове погашення боргу боржником перед кредитором до дати проведення підготовчого засідання, Верховний суд України, зокрема, вказав, що «відповідно до абзацу сьомого статті 1 Закону № 2343-XII склад i розмір грошових зобов’язань боржника визначаються на день подачі в господарський суд заяви про порушення провадження у справі про банкрутство, якщо інше не встановлено цим Законом. Пунктом 7 частини 1 статті 40 Закону № 2343-ХІІ передбачено, що провадження у справі підлягає припиненню у разі, якщо до визнання боржника банкрутом він виконав усі зобов’язання перед кредиторами. Відтак, часткове задоволення боржником грошових вимог кредитора  після порушення провадження у справі про банкрутство не є законною підставою для припинення провадження у справі (постанова Верховного суду України від 15.03.2005 р. у справі № 20-8/035).

Позиція Верховного суду України з питання, що розглядається в цій статті, також дозволяє зробити висновок про те, що судді господарських судів, які допускають описану вище практику припинення провадження у справах про банкрутство, здійснюють розширене та довільне тлумачення норм Закону, що стосуються ознак неплатоспроможності боржника та підстав припинення провадження у справі про банкрутство.

Юрій Вишневецький

Юридичний радник, № 5 (7), жовтень 2005 рік, с. 43-44