Деякі питання відповідальності за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом в чинному законодавстві України

vishnevetskiy

Нещодавні події, пов’язані з прийняттям Верховною Радою України Закону України  «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та застосуванням до України санкцій FATF, показали, що до України існує неабиякий інтерес з боку розвинутих країн світу. Така увага викликана перш за все у зв’язку з негативними процесами, що відбуваються у нашій державі. Але це, нехай i шляхом непрямого тиску з боку міжнародних фінансових організацій, призводить до певних зрушень у створенні дієвої законодавчої бази, спрямованої на боротьбу з відмиванням «брудних» грошей та, в кінцевому рахунку, створення цивілізованого правового поля в Україні.

Україна ще тільки набуває досвіду у сфері законодавчого регулювання питань, пов’язаних з легалізацією, i тому вже існуючі нормативні акти з цих питань, прийняття яких відбувається частіше в «авральному» порядку, не є досконалими i потребують доопрацювання.

Зупинюся на деяких колізіях, прогалинах та погрішностях, якi мають місце у нормативно-правових актах, що передбачають відповідальність за легалізацію.

Кримінальна відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом передбачена ст. 209 Кримінального кодексу України. Санкція цієї статті, крім основних видів покарання, якi мають альтернативний характер, передбачає обов’язкове додаткове «покарання» (або вірніше сказати захід кримінально-процесуального примусу), що має абсолютно-визначений характер, у вигляді конфіскації грошових коштів та іншого майна, здобутих завiдомо злочинним шляхом.

Тобто суд, при призначенні покарання за ст. 209 КК України, крім одного з основних покарань має призначити особі, винній У відмиванні, i додаткове обов’язкове «покарання» у вигляді конфіскації коштів або іншого майна, здобутих завідомо злочинним шляхом в дохід держави.

Конфіскація передбачає реалізацію в установленому порядку заходів по зверненню в дохід держави майна, здобутого завiдомо злочинним  шляхом.

Необхідно зазначити, що грошові кошти та інше майно, здобуте завідомо злочинним шляхом, з яким здійснюються дії щодо його легалізації – це не тільки матеріальні цінності, одержані від здійснення злочинної діяльності у вигляді, наприклад, незаконного обороту наркотиків, торгівлі людьми, хабарництва та ін., але й майно, яке було протиправно вилучено у певних осіб, в результаті, наприклад, шахрайства, крадіжки, тобто майно, яке має свого законного володільця.

У всьому світі одержані злочинним шляхом цінності, майно та доходи від злочинної діяльності, підлягають вилученню. Але при цьому діє принцип дотримання прав 3-х осіб на майно, що конфіскується, а саме: повернення майна з незаконного володіння власнику. Тобто, якщо на арештоване майно, яке підлягає конфіскації заявили свої права інші особи i надали достатні докази на підтвердження своїх вимог, майно в цьому випадку не конфіскується, а повертається їм.

Кримінальне законодавство європейських держав поряд з конфіскацією передбачає можливість повернення предметів та цінностей, арештованих для збереження, особі, яка має на них право, тобто має місце реституція. Суд при прийнятті рішення про конфіскацію майна, здобутого завiдомо злочинним шляхом, попередньо з’ясовує відсутність претензій зі сторони третіх осіб на майно,  що підлягає конфіскації.

У міжнародних документах універсального характеру, зокрема, Загальній декларації прав людини, прийнятій 10.12.1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН, зазначено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадку порушення основних прав, наданих їй Конституцією або законом, в тому числі і на захист права володіти майном як особисто, так i спільно з іншими.
Особливе місце серед документів універсального характеру займає, прийнята 29.11.1985 р. резолюцією 40/34 Генеральної Асамблеї ООН «Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочину i зловживання владою». Зокрема нею визначено, що «жертви злочинів мають право на доступ до механізмів правосуддя та компенсацію за спричинену їм шкоду у відповідності з національним законодавством»; «правопорушники по винні надавати справедливу реституцію жертвам, в тому числі повернення власності», «…а державам слід розглянути можливість включення реституції у якості однієї з мір покарання по кримінальним справам».

Хоча зазначені вище міжнародні документи i мають рекомендаційний характер, але призначення цих документів – у створені міжнародно-правового «контексту», який дозволяє вдосконалювати та застосовувати національне право з точним розумінням того, що відповідає міжнародним стандартам.

Відповідно до ч. 6 ст. 41 Конституції України конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

У той же час, частинами 4, 5 ст. 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права в власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі i в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього i повного відшкодування їх вартості.

3астосування, передбаченої ст. 209 КК України, санкції у вигляді конфіскації майна, здобутого злочинним шляхом, в дохід держави у випадку, коли є особи, які мають законні права на це майно, призводить до порушень прав законних володільців цього майна, передбачених міжнародними актами та Конституцією України, якими фактично проголошено пріоритет права власності особи перед іншими інтересами, в тому числі i державними.

Зазначене вище свідчить, що існує потреба в усуненні колізій норм КК України з положеннями Конституції України та міжнародних актів шляхом відповідного законодавчого врегулювання.

Ще одним спірним моментом є визначення предмету злочину, передбаченого ст. 209 КК України, до якого включаються: кошти та («або» — у новій редакції статті) інше майно. Вважаю, що такий поділ є безпідставним, оскільки поняття «майно» є родовим і включає в себе i гроші. Якщо ж щодо кримінального права визнається законодавчий поділ предмета легалізації на грошові кошти та майно, то тоді необхідно робити поділ предмета і в інших складах злочинів, передбачених КК України. У той же час до предмета складу легалізації не включені майнові права, наприклад. право вимоги.

Також, на мій погляд, ще одним важливим моментом у питанні легалізації є проблема визначення умов, при яких майно вже не вважається таким, що походить від кримінально карного діяння i втрачає причетність до предикатного злочину.

Оскільки «відмитість» майна на попередніх стадіях не робить його легальним, тому наступні операції з цим майном або доходами, отриманими від його використання теж є «відмиванням». Тільки  при здійсненні операцій з доходами, одержаними від використання раніше легалізованого майна (наприклад, у випадку внесення на депозит грошових коштів, здобутих злочинним шляхом, та наступне використання нарахованих відсотків за внеском у підприємницькій діяльності), предикатним злочином по відношенню до таких операцій буде вже сама легалізація майна, в результаті якої отриманні ці доходи.

Зазначене вище свідчить про те, що нашим законодавцям у тісній співпраці з юристами-практиками, необхідно, враховуючи міжнародний досвід, провести ще значний обсяг роботи по вдосконаленню існуючих нормативно-правових актів, які регулюють питання боротьби з легалізацією майна, що здобуте злочинним шляхом.

Юрій Вишневецький

Юрист України, № 1, жовтень 2003 р., с. 44-45